з причини

СИМЕТРІЯ ( від грецьк. συμμετρία - співрозмірність, гармонія) - властивість незмінюваності (інваріантності) деяких сторін, форм, конфігурацій, процесів, явищ, відношень матеріальних об'єктів, законів природи відносно певних операцій, напр., С. математичних груп перетворення. Протягом усієї історії людства С., як теорія, метод і методологія, відігравала важливу роль у науці, техніці, образотворчому мистецтві, архітектурі, музиці, танцях, літературі та інших видах інтелектуальної діяльності всіх цивілізацій. За висловом Вейля, за допомогою цієї ідеї людина намагається осягнути й створити порядок, красу і досконалість. Класична (геометрична) теорія С. XIX ст. уточнила інтуїтивне уявлення про С. як гармонію пропорцій. Її поняття та ідеальні форми, абстраговані від декоративних орнаментів та геометричних форм кристалів, набули строгої математичної форми. Од тих часів в характеристиці С. залишилися такі наріжні поняття, як "візерунок" та "мотив" Ш. ироке застосування С. як теорії й методу коріниться в тому, що С. будь-якого об'єкта можна описати як у термінах його елементів С., так і в термінах операцій С. Важлива роль С. обумовлена взаємозв'язком причини й наслідку. С. ефекту свідчить про закономірний характер (принаймні регулярність) першопричини явища або структури системи. Операції С. мають особливе значення саме як причини, оскільки викликані ними ефекти можна передбачити, і сама С. при цьому стає цінним об'єктом дослідження. Принцип С. П'єра Кюрі проголошує, що елементи С. (як і дисиметрії) причин повинні виявлятись у породжених ними ефектах, хоча обернене є несправедливим (ефекти можуть бути більш симетричними, аніж причини). Така дуальність причини і наслідку веде до двох різних вихідних точок дослідження С. Рішучим кроком у напрямі до сучасної теорії С. було відкриття багатоманітних візерунків та операцій т. зв. "кольорової" С. (під "кольором" можуть розумітися будь-які негеометричні атрибути об'єктів). Поєднання класичної теорії С. з нетрадиційною мовою "кольорової" С. виявилося надзвичайно плідним у науці. Узагальнені С. дали ключ до розуміння та уніфікації багатьох законів фізики, хімії, біології та інших наук. Методологічний статус С. визначається перш за все тим, що вона стала багатовимірною системою відображення глибинних сторін світу, математично точною мовою, яка узгоджується з найбільш фундаментальними науковими теоріями і через це часом абстрактна й складна, але разом із тим і достатньо наочна, щоб при розгляді навіть далеких від буденного сприйняття сторін світу можна було вдатися до звичайної людської уяви.

ЕНТЕЛЕХІЯ ( від грецьк. έντελέχια - здійсненість) - термін філософії Аристотеля, що позначає актуальну дійсність предмета на відміну від його потенції (можливості буття); виражає єдність матеріальної, формальної, діючої та цільової причин. Якщо матерія, згідно з Аристотелем, є лише чистою можливістю, то Е. є такою формою (або формальною причиною), котра одночасно містить енергію діючої причини та спрямованість цільової причини, що і є реалізацією цілісності речі. Аристотель пов'язує Е. з енергією, оскільки і перша, і друга означає рух, актуалізацію можливості. Однак, якщо енергія є діяльністю, котра походить від "діла" (ergon), то Е. має смисловий відтінок уже реалізованої мети (telos) цієї діяльності. Формальна, діюча і цільова причини можуть також зосереджуватися, за Аристотелем, і в "Перці одвигуні". У філософії Нового часу поняття Е. використовував Ляйбніц у своїй монадології. До нього також зверталася віталістична біологія (див. віталізм). У XX ст. воно характерне для синергетики.

1) притворя́ться, притвори́ться, прикрыва́ться, прикры́ться

2) (несоверш.) притворя́ться, прикрыва́ться; припира́ться

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД - метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і виведенні висновків з цих гіпотез шляхом дедукцїі Я. кщо одержані наслідки відповідають усім фактам, наведеним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Г.-Д. м. є важливою складовою частиною методологічної науки, він дає змогу перевірити будь-яку наукову гіпотезу в складі гіпотетико-дедуктивної теорії. Проте застосування Г.-Д. м. у відриві від інших методів пізнання (аналітичного, синтетичного, індуктивного та ін.) не дає змоги встановити причини і виявити закономірності досліджуваних предметів, процесів.

Зеньківський, Василь Васильович (1891 - 1962) - укр. філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту. У складі уряду гетьмана Скоропадського обіймав посаду міністра віросповідань, од 1919 р. перебував в еміграції. На початку своєї філософської діяльності З. виступав послідовником неокантіанства і був одним із найпомітніших представників цього напряму в Київському ун-ті. Але пізніше сприйняв цілий ряд психологічних ідей фройдизму та феноменології. Однією з основних проблем, які активно розроблялися З. у 10 - 30-ті рр. XX ст., було питання щодо детермінації психічних актів. За З., причинність не містить в собі нічого іншого, окрім іманентного чинника можливості, а її сенс полягає в тому, що все, що буває, породжує з себе дещо нове. В результаті цього зміст причинності слід шукати в процесі творення, де її першою ознакою є момент виникнення дії з її причини. Доволі характерною є й інтерпретація З. механістичної причинності, яка на відміну від органічної не містить в собі дію кінцевої причини. Тому різниця між механічним світом та життєвим полягає в тому, що в першому причинність як телеологічний чинник має трансцендентний характер, тоді як в життєвих процесах доцільність іманентна організмові Д. ругий період творчості З. (від серед. 30-х рр. і до його смерті) характеризується зростанням його уваги до питань історії філософії, розвитку укр. та рос. філософської думки, основ християнської філософії та виховання.

[br]

Осн. тв.: "Сучасний стан психофізичної проблеми" (1905); "Проблема психічної причинності" (1914); "Проблема виховання у світлі християнської антропології" (1934); "Історія російської філософії". В 2 т. (1948 - 1950).